Маркова О. Караван миру

МАРКОВА О. КАРАВАН МИРУ // Мистецтвознавець. Червоний гирник. 1989. 19 вересня. № 180. С.4.

Ось що відповідає на запитання:" «Звідки узявся «Караван»?»—керівник «Лицедіїв» Вячеслав Полунін:

— Ми дуже довго шукали образ, який би сконцентрував у собі ідею вуличного театру. Нам не хотілося, щоб цей'фестиваль став «звичним» з'їздом різних театрів, що демонструють один одному і перед публікою свої досягнення. Для нас в театрі найважливішою завжди була й залишається ідея єднання людей- Усі учасники «Каравану» -— наші давні друзі. Ми добре відчуваємо и розуміємо один одного. От ми й вирішили, як то кажуть, на особистому прикладі показати світу, наскільки великим і плідним може бути взаєморозуміння між людьми різних національностей. Адже ми півроку будемо не тільки виступати, пересуваючись з країни в країну, ми .будемо жити разом. Зовні наш «Караван» виглядає як ціле містечко на колесах, Думаю, що пішоходам, котрі зустрінуть нас, подорожуючих, доведеться зачекати хвилин десять—п'ятнадцять, поки ми проїдемо повз, навіть якщо машини будуть рухатися з неабиякою швидкістю. У цю подорож ми взяли з собою і свої сім'ї. У дітей буде інтернаціональна школа на колесах (вони теж зайняті у багатьох наших виставах).

Коротше, ми — не просто фестиваль, ми «Караван миру», ми—Інтернаціональна родина. І наших глядачів теж сприймаємо як членів цієї сім'ї.

А ще ми — за відродження вуличного театру, такого, який мандрує по світу, й са.м приходить до людей. Для нас вуличний театр — не спілкування акторів і гляда-чів, яке взаємозбагачує. Це -— постійна імпровізація, яха потребує від людини душевної мобілізації. Та це зовсім не завжди розвага. Такий театр теж може багато •чому навчити: тільки процес усвідомлення,- розуміння від-бувається тут поіншому, ніж у «традиційному» театрі.

Слухати Вячеслава Полу-ніна — саме задоволення. Він говорить азартно, пристрасно, переконано. Словом, артист він хороший, це всім відомо. Та не вперше доводить він і свої неабиякі організаторські здібності. Видно, недарма, приїхавши двадцять років тому в Ленінград із села, він став, як жартома називають його по одній із вистав, «Асісяєм».

Свою обіцянку «Лицедії» виконали: майже двадцять зарубіжних (й до цього в основному невідомих радянському глядачеві), колективів, вони, як мовиться, зібрали. згуртували для участі в «Каравані». У всякому випадку під час двотижневої «стоянки» в Ленінграді можна було побачити виступи театру «Ну-клео» із Італії, Міжнародного подорожуючого театру «Футсбарн», французьких «Компані дю Аз.ар», «Роял де люкс», «Космос Колей», чеського «Театру на мотузці», польських «Академія Руку» й «Театру Восьмого дня». іспанського цирку «Періллос», а також нідерландських театрів Шусаку ї Дормута та «Догтруп». Ще й ціле гроно клоунських вистав: Джастін Кейс і Нола Рєй —* із Лондона, Леонард Пітт—~ із Сан-Франціско, Тортєлл Полтрона — із Барселони, Джанго Едзарс — із Амстердама, не кажучи вже про самих «Лицедіїв».

Правда, солідна кількість зарубіжних учасників «Каравану» значно поступалася числу радянських артистів-лю-бителів (їх було близько п'ятисот), які негайно злетілися на заклик, незважаючи на те, що «Лицедії» одразу ї чесно повідомили: «умови будуть нелюдськими» («наші» на відміну від зарубіжних забезпечувалися лише місцем для намету в Ленінградському ЦПКВ (Центральному парку культури і відпочинку) імені С. М. Кірова на Єла-гіному острові). Все інше для радянських учасників було за свій рахунок. Крім, можливо, найголовнішого — безоплатних урокРв, які щодня, іноді й двічі на день, давали гості. Спочатку задумувалася велика радянська програма, яка повинна була йти паралельно із зарубіжною. Та на ділі приїхав лише той, хто зміг собі дозволити приїхати, (іноді колективи були не в повному складі, часом їх представляли тільки керівники), або ризикнув, незважаючи ні на що. Неприємності на роботі, борги, тощо,

На жаль, в результаті того, що- /Наших спонсорів знайшлось небагато, розплачуватись, так би мовити, довелось рядовому глядачеві. Розплачуватися в прямому і переносному понятті: вхід на територію парку, де розмістився «Караван», коштував два карбованці, а в «шапіто» — 6 карбованців. Та це ще не.все. До Радянського Союзу вчасно не доїхало кілька «шапіто», і «аврально» вже було вирішено, що артисти, які припізнилися, виступатимуть у вільних театральних приміщеннях (благ<\ деякі театри Ленінграда, адже трупи перебували на гастролях, виявилися в цей час порожніми). Та інформація про це, так само, як поговір, усна реклама, спрацювали, відома річ, не одразу. І в перші дні, на превеликий жаль, спектаклі навіть таких відомих артистів, як Нола Рей, яка гастролювала вже більше, як у п'ятдесяти країнах, або «короля клоунів» Джанго Едварса проходили у напівпорожніх залах- Хоч якось, але становище врятували все тіж ентузіасти, які на свій страх і ризик і т. д. і т. п. спеціально прибули на фестиваль . із р'зких місг країни.

Так, багато, дуже багато не зуміли ми взяти у «Каравану миру».

І зараз, чим більше часу минає відтоді, як «Караван» вже' пішов з Ленінграда, тим частіш пригадується «відкритий урок», що* його дав Джанго Едварс для всіх бажаючих. Ставши перед величезним натовпом, він запропонував: «Закрийте очі й по

черзі біжіть мені назустріч. Ви бачите, що я — людина дужа, і я не дам вам впасти, чи там' врізатися в дерево. Кожного з вас я спіймаю». і кожен, хто біг назустріч Джанго (притому, що багато хто бував у нього на виставах і встиг полюбити його безкінечно), біг повільно, пригальмовуючи, виставивши вперед руки і явно потерпаючи за свою безпеку, І тоді вііН сказав їм: ось бачите, як боязко ми .живемо, ми все ще не довіряємо один одному., Водночас ми такими не народилися.

Одне із, завдань клоуна 1 «Каравану» в ці лому г-нал згодити це довір'я будь-якими, навіть найнесподіванішими, на перший погляд, навіть безглуздими способами,- Що ж, сміхотерапія, як говорять мудрі, подовжує життя й може вилікувати чимало хвороб, нехай навіть і соціального походження-

— Прощавай, «Караване»! —гукала вслід йому одна з ленінградських газет. '-— Ми не були готові до тебе —- в усіх смислах. Ми будемо сумувати за тобою, як тільки можуть люди нашого часу сумувати за коханням, красою, звитягою, — забуваючи, тривожачись, радіючи тому, що було, і не особливо сподіваючись на нову зустріч.

Як шкода, додамо ми до цього, сповненого ніжності й суму пасажу, що хоча б деякі епізоди, подаровані нам долею, не можна прожити двічі: спочатку начорно, потім — набіло. Тоді б можна було повторити експеримент, з «Караваном миру» і взяти від нього набагато більше, ніж ми зробили цього разу.